Яць Зелепуга був хлоп ледащо. Хто перед тридцятьма роками переходив через Борислав, міг бути певний, що або в корчмі, або десь близько корчми почує п'яний, охриплий голос, що виводив усе ту саму меланхолійну пісеньку:
Ой, не жалуй, моя мила,
Що я п'ю,
Тоді будеш жалувати,
Як я вмру.
Цікавий міг завсіди побачити й самого співака, що або сидів за корчемним столом, звісивши голову, й вибивав п'ястуками по столі в такт своєї співанки, або шкандибав, виписуючи по вулиці ногами „мисліте“ та перериваючи свій спів короткими монологами — отакими наприклад:
— Прокляті пархи зайди! Знаю я, знаю, чого вам хочеться! Але го, го! Не діждете! Яць Зелепуга то не м'який хліб, щоб із нього коники ліпити!
Зупиниться на хвилину, широко розставивши ноги й силкуючись удержати своє тіло в рівній вазі, й знов затягне охриплим голосом: „Ой, не жалуй, моя мила!“… але тут же й урве.
