звичайно вже не тверезий, в брудній, заболоченій полотнянці, з лицем почорнілим як земля, згорблений і ніби прибитий, а сестра вигляне з своєї хати, вибіжить на подвір'я та як почне плакати, як почне проклинати, Господи Боже! І брата їй жаль, хоч так погано з нею обійшовся, і батьківщини жаль: сама не знає, на кого плакати, на кого кари Божої просити.
— А воліла б я, братчику мій, бачити, щоб тебе самого в цю землю закопували, ніж маєш ти її тут рити та копати для нехристів! Ну, копай, поганине, копай, може там докопаєшся кісточок небіжчиків тата та діда. Придивись до їх добре, бо, певно, обидва в гробі на другий бік попереверталися, чуючи, як ви їх пам'ять, їх землю криваву шануєте! А не забудь там сказати небіжчикам, в яких ти тепер у гонорах у пана зайди пробуваєш, як спиш під шинкарською лавою, їси разом із шинкарськими собаками, й як шинкарські бахурі коло корчми на тобі, як на коні, їздять для забави! Скажи їм це, скажи!
А далі разом як не заламає руки над головою, як не заголосить, не заридає, мов над покійником:
— Братчику мій, соколику сизий! Чи ж я тебе не любила! Чи я ж коло тебе не припадала, ще як ти маленький був, як ми, мов овес дрібні, без мами зосталися! Чи я ж мало ночей не спала, тебе доглядаючи, як ти занедужав! Чи думала ж я нещаслива, що нами лиха доля отак кине, що буду на тебе кари Божої просити? Не дай, Боже, легко сконати тим, що тебе на таку дорогу навели, що тебе
