отак на дивовище, на публіку людську пустили!…
Прокльонів брат слухав мовчки похилившись, мов віл, що, схиливши голову, приймає удари. Але оте голосіння та споминки з дитинячих літ рвали його душу, кривавили серце, допікали йому гірш огню палючого. Аж раз, підпивши собі більше ніж звичайно, не міг стерпіти того голосіння й крикнувши: „А не будеш ти вже раз тихо, стара відьмо!“ кинув на сестру „камінцем“. Сам він твердив, що був це камінець не більший од кулака, але мусів бути більший або з не абиякою силою кинений, бо сестра не тільки що зараз утихла, але навіть відразу таки впала на землю з глухим зойком. На той зойк вибіг Яць із хати й підняв жінку: мала вибите одне око й на чолі криваву рану від лівої брови впоперек аж до самого волосся. Не кричала, не стогнала багато, тільки умлівала раз-за-разом. Напівнеживу повезли її до Дрогобича; лікарі сказали, що не тільки ліве око зовсім пропало, але надто ще й кістку в черепі проламано. Помучившись кілька день, Яциха вмерла, а брата її взяли до криміналу. Там він і вмер, не дочекавши суду.
Від того часу Яць Зелепуга почав пити на забій. Остогидла йому хата, остогидло господарство, остогидла громада. Коли йому молодиці радили, щоб ще раз оженився, він тільки рукою махав, немов хотів зовсім відігнати від себе цю думку. Не відразу, але мало-по-малу доходило до того, що бляшаний півкватирок стався одинокою істотою на світі, про яку дбав.
