Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/211

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Так минуло два роки від Яцишиної смерти. Зовсім ні на що звівся Зелепуга. Господарство було зовсім занедбане й зруйноване, худобу забрав шинкар за горілку, збіжжя давно було випродане, плоти пообломлювані, навіть більша частина господарської посуди помандрувала з хати до корчми. Яць Зелепуга тільки на ніч приходив до хати — цілими днями просиджував в корчмі. Пив мало, але для його ослабленого й зіссаного організму досить було двох-трьох чарок, щоб зовсім запаморочити йому голову. Їв ще менше. Одинокою живою струною, що безупинно ще в нім дзвеніла, була ненависть до „багачів“, хоч правду кажучи, ті багачі з дня на день все більше тратили землю під ногами, уступаючи її спекулянтам, котрі все більшими купами горнулися до Борислава, куди принаджувало їх бажання скорих та легких зисків на нафтових копальнях.

Одначе ж часом, коли був тверезий Яць Зелепуга, ясно бачив, куди воно йде. Накинувши гуню на опашки, в смушевій кучмі на голові й позакладавши руки за пазуху, йшов він не раз хитким кроком вздовж бориславської вулиці, неспокійно водячи очима й спльовуючи час від часу, як чоловік, котрого сильно пече згага.

— Мій Боже, що тут діється, що тут твориться! — шептав він. Правдива кара Божа на наше селище! Ну, глядіть, глядіть, скільки тут тої погані назлазилося, як мурашні! У Пилипа Буняка п'ять ям копають, у Матія чотири, у мого премудрого шваґерка вже пів ґрунту купили,