Шваґрова глянула на нього червоними від сліз очима, а вкінці відвертаючись сказала:
— А вам що до того? Яке вас сюди лихо принесло?
— Та Бог з вами, кумо шваґрова, — відказав Яць. — Не лихо мене сюди принесло. Аджеж ми собі свої. Гріх нам цуратися одні других. Я прийшов вас одвідати, порадитися…
— Ага, може знов хочете моєму який кусень ґрунту відступити! Га, нехай вас Бог тяжко покарає за те добродійство, що ви йому перед літами зробили!
І бідна жінка заломала руки й слізьми залилася. Діти за нею.
— Алеж, кумо, бійтеся Бога, що ж я тому винен, що ваш чоловік обдурив мою небіжку, вимантив у неї батьківщину, а опісля продав?
— Нехай вас усіх, усіх Бог тяжко покарає за мої сльози, за мою нужду, за моє життя затроєне! Що я вам винна, що вам винні ті бідні хробаки, що мусять марно гинути через того п'яницю проклятого?
— Але що ж таке сталося? Що він зробив? — допитував Яць, зовсім не чуючи себе зачепленим її прокльонами, в котрих бачив тільки прояви болю й більше нічого.
— Продав, поганин, продав уже й решту ґрунту. Продав і не знаю за скільки. Вже другий тиждень напивається десь в Дрогобичі, щоб йому там і голову вкрутило! Ой, доле ж моя, доле нещаслива! Сама бідна не знаю, що з собою почати.
