Вже зайда з війтом і присяжними ґрунт забрали, ями почали копати, а його як нема, так нема!
— От так маєш! — подумав Яць, — оце я на багача наскочив! Е, тут, як бачу, ще гірша біда, ніж у мене.
І звертаючись до шваґрової, почав її потішати, як міг і вмів.
— Не плачте, кумо, заспокійтеся, якось то буде. Може то ще Пан Біг все на добре оберне.
— Скоріше вас усіх догори ногами оберне, що дай Боже, амінь! — крикнула шваґрова, знов заламуючи руки, й відвернувшись до дітей, що плакали й лементували, почала над ними заводити, як над умерлими.
— Діточки мої, сиротяточка дрібні! Дав вам Бог вітця поганина, що про вас не дбає, що душу чортові запродав, а зайдам землицю! Де ж ви тепер подінетеся? Хто вас вигодує і в люди виведе? Похиляться ваші головоньки по чужих загонах! Поллються ваші слізоньки по чужих кутах, небожата мої! Змарнієте, як бадилля в полі! Бодай би ваш вітчище був так змарнів, заким я його пізнала!
— Ну, тут ані я поради не добуду ані моя гола потіха ні на що не придасться, — подумав Яць і тихцем винісся з хати.
— Що їм з моєї потіхи, — думав ідучи дорогою. — Тут треба помочі, не потіхи. От коли б так мені докопатись кип'ячки на своїм полі, маєток зробити, ну тоді б і всіх їх можна притулити. Правда, шваґер погано з нами обійшовся, але його жінка
