— Так не йдете до спілки?
— Ані мені сниться.
— Воля ваша. Й без вас обійдемось. А я вам кажу, що пожалуєте того.
І не вклонившися, рішучим кроком пішов до своєї хати. А шваґер довго ще сидів на призьбі й думав.
— Гм, дурень той Яць, бо дурень. Сам хоче копати, й ще й мене до спілки тягне. Знаю я, що ті спілки значать. Позич йому гроші, одні проп'є, другі закопає… от тобі й спілка. Ні, на таку полову ти мене, братчику, не зловиш, ccc!
— А тамтій жеброті справді допомогти треба, — думав далі. — Добре Яць каже: що винна жінка, що винні діти, що такого батька мають? Треба там буде навідатись до них сьогодні. Треба буде з старою порадитись, баба такі речі все ліпше зробить, ніж хлоп. От нещастя! Розпилася бестія й з пам'яти його вибило: забув, що родину має!
І засичав, пригадавши собі, що з ним могло бути те саме, коли б його жінка не обварила була окропом.
— Але з тою спілкою, — вернувся знов до своєї першої думки, — таки нічого не буде. Не нині, то завтра продасть ґрунт, лиш дурно б я з ним зв'язався. На що мені клопоту?
Пішов до хати, щоб умовитися з жінкою, як би порятувати сестру й сестринців. Але думка про скарб, що Бог зложив на Зелепужинім ґрунті, від часу до часу на-ново прокидалася в його голові й снувала невідступно. По обіді ще він докладно все обдумав.
