до спілки тих бідолахів, що майже щодня ходять по селу, шукаючи роботи й хліба? До спілки то вони б пристали, то певно, але відки я хліба для них наберу?
Коли так бідний Яць нуждувався з своїми думками, — злегка, несміло відчинилися двері його хати, і всунулася крізь них суха, згорблена постать Юдки, загально звісного в Бориславі Юдки Либака[1].
Був то чоловік не старий ще, може років на 40, але вже згорблений і поморщений, як дідусь. Його висохле лице покрите рідким, як жар червоним заростом; коротко обстрижена голова з довгими, розкудовченими пейсами, великі очі в червоних обвідках болющих повік і грубий, неприємний голос — усе те чинило його зовсім несимпатичною фігурою. Але проте серце в Юдки було м'яке, людяне; він раз-у-раз готов був усякому помогти, поділитися останнім шматком із бідним.
Юдка, вже кільканадцять літ у Бориславі зайнятий своїм нужденим либацьким зарібком, жив у хлопа й вільної години радо помагав людям при хлопській роботі. Сміялися з його незграбного вигляду, але любили його за його доброту, й ні один бориславський чоловік не відмовляв йому невеликої допомоги: то завезе йому до міста назбирану кип'ячку, то дасть дурно горщик картопель або пару яєць, з котрих, та ще цибулі, складалася вся Юдчина
- ↑ Либаками звалися давніше в Бориславі ті, що кінськими хвостами згортали з води (калюж та джерел бориславських) „кип'ячку“, яка збиралася поверх води і продавали її на смаровило до возів. (Ів. Фр.).
