Випили по кілька чарок могоричу й пішли до писаря. Писар був дома, контракт зробив зараз, Юдка заплатив цілого ринського від руки, підписали контракт і зараз же поспішили на Волянку, де Зелепуга власноручно віддав Юдці при людях свій ґрунт в посідання, а від Юдки також при людях одержав цілих 320 ринських новими банкнотами.
Одержавши гроші, Зелепуга не зважав на те, що вже вечеріло, але побіг прямо до шваґрової.
Якже здивувався, заставши перед хатою на вулиці повозку Недовареного, а його самого з жінкою в хаті.
— А, шваґерок тут! — крикнув Недоварений, побачивши Зелепугу, і треба додати, що крикнув далеко веселіше, ніж рано. — Ну, ну, ходи ближче.
— Не сподівавсь я вас тут застати, — сказав Зелепуга, зупиняючись в одчинених дверях.
— Ага, ти думав, що я вже такий турок, що не маю в собі душі християнської? Ей ви, жебраки, жебраки! Все думають, що тільки самі добрі й чесні й милосерні, для того, що все б з дорогої душі дали, тільки що нічого не мають! — Тим часом Зелепуга кивнув шваґровій, відпровадив її на бік і всунув їй „тим часом“ п'ять ринських, кажучи, що коли буде чого потребувати, то нехай просто до нього обертається. Бідна жінка видивилася на нього зачудованими очима, навіть подякувати забула. А Зелепуга вже натис шапку на голову й хотів поспішити додому.
