що летить кудись в бездонну западню й даремно махає руками, щоб найти яку опору. Але джерело його надії й енергії ще не було до решти вичерпане. В його недужій уяві почали снуватися різні фантастичні щасливі випадки, коли доля нагло поправляла все; на основі хиткого словечка „а може“ живо здвигалися блискучі будівлі будуччини. Затоплений в тих мріях, несвідомо надяг кожуха, взяв лямпу і на пробу шнур з каменем на кінці й пішов до ям. Та що то казати — пішов? Побіг, полетів, підгонюваний якоюсь всеволодною силою. Відчинив заткальницю, заглянув до ями — темно. Спустив шнурок з каменем — по добрій хвилі камень упав на вохке, лупанцеве дно з легким стукотом. Витягнув його знов на верх — сухісінький, ані сліду кип'ячки. Яць і руки опустив.
Аж тепер почув усю велич своєї самоти, свого безсилля. Нащо здались його пориви, його труди й муки? Пощо закопав він усе, що мав, у тих проклятих ямах? Завидлива доля очевидно піднімає його на сміх, збагачує Юдку майже без труду, а його здавлює, мов червяка. І що за причина такої страшної неправди?… Яць чув, що щось страшне клубиться в його грудях, підступає під горло, запирає дух. Хвилю стояв німий і напівнеживий, посинілий, ніби боровся з невидимим ворогом, а вкінці як стояв, так і впав на землю, гриз її зубами, бив п'ястуками й кричав скаженим голосом:
— На, на, от тобі, проклята! Ось тобі, зраднице! Морткова приподобнище!
