принципал. І справді, по кількох мінутах, коли гамір утих, показалося в дверях канцелярії повне, в чорнім зарості зі стриженою бородою лице пана Гаммершляґа з невідступним, напівчемним та напівзгірдним усміхом на устах і з хитро прижмуреними очима. Рухом руки він привітав юрбу робітників, що стояли густою лавою, вдивляючись в нього з виразом пасивної ожиданки, і зовсім не відповів на їх привітання.
— Ну, як ся маєте? — запитав принципал.
— Т-та, як ся маємо, — мов від нехочу відповів один робітник, що стояв найближче принципала. — Кепсько ся маємо. Кривдять нас дозорці, дають нам паскудну страву, а сьогодні одному з кітла цілу руку озолило.
— Най би був ліпше вважав! Я йому тому не винен! — гукнув з боку один дозорець.
— Мовчати! Мовчати! — загукали згідно директор і інші дозорці. — Не про це тепер мова. Будете мати час при виплаті.
— Як то мовчати? — огризнувся робітник, — коли пан принципал питає, як ся маємо.
— Але не тебе питає, дурню один! — відрубав йому дозорець.
— Не будеш ти тихо, ти хазяйський Іванку! Мовчи, мудю! — закричали обурені робітники під адресою услужного дозорця.
Пан принципал з божественним супокоєм прислухався тим окрикам із підвищеного рундука перед канцелярією, на якому стояв мовчки, поки окрики не втихли.
— Ну, бачите, які то ви, — промовив нарешті з легким насміхом. — Усе вам кривда,
