яку закінчив викричаним усею силою свойого горла окликом:
— Seine Majestät der Herr Kaiser lebe hoch![1].
— Lebe hoch! Niech zyje[2]! Многая літа! — підхопила юрба знадвору і внутрі фабрики. А внутрі на подвір'ю, чистім як нутро коробочки, висипанім шутром і умаєнім зеленню, стояли випростувані робітники довгими рядами. Обмиті, обголені, в нових мундурах, виглядали зовсім прилично, тим більше, що в першім ряді, ближче від брами поставлено молодих, сильніших і здоровіших, а старші, слабовиті, скулені вдвоє або ледве вилічені з ран мусіли стояти з-заду одалік від входу.
— Це мої робітники! — радісно із гордощами промовив пан Гаммершляґ, обіймаючи ролю господаря, який мав опровадити достойного гостя по всіх відділах фабрики.
Цісар приступив до ряду робітників, із якого знов почулися окрики на його здоров'я. Монарх подякував, махнувши рукою, потім запитав першого з ряду робітника, як називається, другого, як довго працює у фабриці, третього, чи жонатий і скільки має дітей. На цьому скінчився перегляд робітників. Обертаючися до принципала, що протягом тої мінути стояв мов на шпильках, мучений нестерпною непевністю, то блід, то червонів, боячися, щоби хто з робітників не ляпнув якого нечемного або бунтівничого слова, монарх промовив добродушно:
