чимраз густіший, сильніший, починає мені памороки забивати. Дзвоню я до того що при млинку, щоби дув щосили.
— А що там, Івануню! — кричить згори Йойна, — є сопух?
— Та є.
— А слиниться яма?
— Ні, не видно.
— А не булькоче нічого?
— Ні, не чути.
Тут йому говорю, а тут дивись! Що вдарю дзюбаком у глину, а з-під дзюбака: пшш! Сопух іде, мов із ковальського міха дує. А далі починає проступати таке, мов піна, мов бульки.
Е, — думаю собі, — буде завтра полуйка! Або ні, ще сьогодні буде. Але не Йойна дасть нам її. Добре, що у нього швидко шабаш заходить! Зробимо ми собі полуйку самі, та таку, що буде що споминати.
Тут собі міркую, а тут прислухуюся. А підо мною немов щось живе в землі рушається, булькоче, клекоче, здається: ось-ось бухне і заллє мене. А сопух душить мене, хоч той при млинку працює з усеї сили.
Став я, міркую, що тут діяти, а Йойна вже кричить згори:
— Ну, Івануню, чого ти стоїш?
— Бо змучився і сопух душить.
— Може слиниться?
— Та де там слиниться.
— А може булькоче?
— Та булькоче, булькоче.
— Ой, чи направду? Ну, Івануню, кажи!
— Та булькоче, але мені в животі, бо пізно обідав сьогодні.
