ґрунт! Свіжу сюди! За півгодини і ця повна — назад з нею! Свіжу сюди!…
Попрацювали ми отак до самого рана. Нута не сидів при нас, але його касієр, відправивши свойого сторожа, сам сидів цілу ніч у своїй кошарі. Ще не світ, не зоря, а всі двадцять бочок Нутових були повні. Тоді ми паркан назад поставили, сліди позагрібали, в своїй кошарі зробили порядок, а діставши кожний, як нас було вісім, по двацять і п'ять ринських на руку, а надто ще десятку на почесне, полягали спати, мов і ніде нічого.
Ледве ми хвилечку полежали, не встигли й задрімати, аж біжить наш Йойна.
— Що тут чувати? — то були перші його слова. І не чекаючи відповіді, він просто біжить до ями. Не потребував і заглядати до неї: корби, линви, всі цямрини, все було чорне, все так і капало від кип'ячки.
— Іване! Іване! — крикнув він не своїм голосом, торкаючи мене за плече.
— А що там? — буркнув я, мов з просоня, хоч я не спав і чув усе добре.
— Ну, що тут сталося?
— Та самі бачите.
— Є кип'ячка?
— А є.
— А чого корба мокра? Чого цямрина мокра?
— Бо вибухла і все забризкала.
— Ой, ой! Вибухла! Так міцно вибухла!
— Адіть, нас усіх обляпала.
— Вас усіх? А то як?
— То як зачало в ямі щось шипіти та свистати, аж ми побудилися і скочили
