по землі. Ледве я доглянув. Повзе, бідне, а все пищить: „Ма-ма! ма-ма!… папи! папи!…“
Я здригнув.
— А тото біднятко? Що з ним? — питаю.
Задуха озирнулася.
— Про дитину питаєш? Е, та їх тут в мене тисячі! Або що? Голод і холод і недуги і всілякі способи дають їх в мої руки!
Господи! Тепер я ще ліпше провидів. Що тут людей у тій пропасті! Що парубків, дівчат, жінок, діточок маленьких, Мати Божа! А кожному приглянься, то аж ляк перейме. Тут лице страшно змарніле від недуги й голоду, там обпухле тіло, мов у топельника (і немало їх тут тоне! — замітила вона. — Бачиш, ями, котра пуста, така стоїть отвором, води наплине, ну а впасти чи сяк чи так, що за штука?), другі знов чорні і страшні, як головні на огнищі. (Ну, — каже Задуха, — і вогонь мені не раз багато послужив, чому ні! Аби лиш до ями ввірвався! Там він дома!).
І страшно і жаль стало мені тих людей.
— Так це — кажу, — всі ті люди в ямах погибли.
— А якже.
— І багато ж їх тут?
— А сам бачиш, що не мало. Та й то ще не всі, ходи дальше!
Ми полинули тою штольнею. Штольня ширшала перед нами, а все ж таки духота була страшенна. Нараз ми остановилися. Знов я придивляюся. А це що
