тьменна довкола. Лиш крики якісь і писк і виск, аж мороз по тілі пробирає. Далі провиджую трохи. Призираюся… Що такого? Ніби то штольня така темна, тісна, а далека, ніби щось такого. А людей повно, а все ріпники. І всі вони такі чорні на лицях і такі нужденні і такі аж страшні з виду. Той з рискалем блудить, той з мотикою, тамтой з оскарбом. Усі снуються, повзають, ніби чогось шукають.
— Чого вони шукають? — спитав я Задухи, що стояла побіч мене.
— Дивися, будеш знати, — сказала вона.
Аж ось тут недалеко мене крик розлягся. Приглядаюся ближче. Ріпник. І чого він так заводить? Я вдивлююся в нього ще ліпше… Господи! Що йому таке? Права рука і права нога в нього потрощені на камуз. Кров остигла, кістки подрухотані стирчать. А він штильгукає та все кричить: „Віддай мені моє здоров'я, окаяннику, пане! Візьми собі тоту прокляту заробленину! Візьми собі мої гроші кроваві, все візьми! Лиш віддай мені моє здоров'я! В мене діти дрібні! Без руки не зароблю на них! Моя хата далеко! Без ноги не зайду до неї!“
Я окаменів, прислухуючися тому зойкові.
— Що йому такого? — спитав я.
— Нічо, — сказала Задуха. — Робив два місяці в ямі, а перед виплатою пан, ніби не навмисно, пустив на нього делину згори. Ну, попався в мої руки.
Я не дослухав її бесіди. Другий голос обізвався біля мене. Це дитиня повзло
