— Ага, — повідає вона. — Так, так.
Знов замовкла.
— Ну — каже згоді, — пропало. Тепер ти в моїх руках. Ходи, я тобі покажу своє царство.
І понесла мене на воздухах, та так прудко, що мені аж голова завернулася. Дивлюся, аж ось передо мною лука цвітиста, широка. Тота сама, що я у сні бачив. Пагірки невеличкі, поля на них, ниви покриті житом. Ясно, весело, тепло, аж серце в грудях відживає.
— Чи це ваше царство? — питаю.
— Ні, — каже вона, — то моєї старшої сестри царство. Його оглянем опісля. Моє царство ось тут.
Ми надлетіли над глибоченну, темну яму, саму таку, як я в сні бачив. Сопух густим, чорним стовпом бовдурився з неї. Але що найстрашніше, з тої ями чутно було такий крик, плач і завід[1], немов там у муках конають тисячі людей.
— Що там такого? — питаю, здригнувши.
— Лізь, побачиш! — каже вона. — Це моє царство!
І понесла мене в темну, відразливу глибінь.
Я очутився, треба вам знати, у такій якійсь страшенній западні, що не то, щоби я зроду коли бачив, але й у сні подібної не видав. Зразу нічо, лиш тьма
- ↑ Завід — зойк.
