Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ні, небоже, — каже Задуха, — ти й не силуйся. Шкода праці! Хто раз попався в мої руки, того вже не пущу ніколи! Ходи за мною.

Вона взяла мене на руки і понесла.

Мені стало якось ніби легше. Я оглянувся свобідніше довкола.

— Що за диво, — гадаю собі! — Тут, де я ось недавно йно два-три рази дзюбаком дзюбнув, тепер така широка яма, що пара волів як ніщо крізь неї пройде.

А вона простісенько несе мене в тоту яму. Темно, холодно… Летимо, летимо довгий час. Тихо всюди. Я якось зібрався на смілість і питаю:

— Куди ви мене несете?

Вона нічо. Знов мовчимо. Далі питає:

— А багато тобі літ?

— Двадцять і три, — кажу.

— А є в тебе отець-мати?

Є — кажу.

— А багаті вони, маючі?

— Ні, — кажу. — Тажеж я б не пішов був у те пекло, коли б не нужда та не потріб. А то, знаєте, чоловік жити хоче, будь воно, як будь, тото життя нужденне!

— Ага, — каже вона. — То тобі жити хочеться?

— А кому ж би не хотілося? Хочеться.

— І дуже тобі жаль за життям?

— Як же ж не жаль? — кажу я. — У біді виріс, з біди й сюди пішов, коли ж я мав нажитися. А так, гадав, прироблю деякий крейцарище, та чень де оженюся, ну, може, ласка Божа, чоловік не буде вже так бідити.