Ви знаєте, як я спустився в яму. Ну, страшно було з початку, трохи тяжко, але то байки. Я зачав копати, платовці поклав, коплю. Мені все тяжче, все щось ніби на груди налягає, але я й сам не знаю, що воно таке. Звиваюся, роблю, а мені пригадуються всілякі мари, байки, що я наслухався змалу, далі набилилася на гадку й Задуха, ніби така жінка, чи що… Вона мені снилася саме тої ночі. Ледве я про неї нагадав, аж тут чую, о, мере чую: мене щось лап за шию, та такою холодною рукою, такою холодною, що[1] крига. Я одеревів увесь. Чую, що силуюся обернутись, а не можу. Якось, якось я повернув головою. Господи ласкавий, вона сама, Задуха стоїть передо мною. І така самісінька, яку я видів у сні. Повідає до мене, та так якось гнівно, уривисто:
— Чого тобі тут треба?
Я злякався до смерти. Ні слова не можу сказати.
— Чи тобі мало того, що я тобі показувала цеї ночі? Тямиш? Я тобі ще дарувала тоді, але тепер пропало! Вже пізно! Ти мій!
Я чув, як моя рука напружилася судорожно, щоби хватити шнурок від дзвінка, що тут коло мене телімбався. Але годі було, я був мов скований. Чув я також, що силуюся кричати: рятуйте! Але голос замер мені в горлі. Щось давило мене в груди, ніби камінь тяжкий, ніби щось такого.
- ↑ Що — як.
