слова розумного, тільки чує, що лютий і ричить і пхається наперед. Ось він занюхав мою ногу та й досягає її лабою. Так немов би опік мене кропивою, не гірше. І в тій хвилі вістря моєї сокири по сам обух утесалося в вуйкову голову, розчерепило її до тла. Він ще раз застогнав, так тяжко, так жалібно, мов грішна душа на муках, і повалився додолу, щез у непрозорій пітьмі, в ямі під вивертом. Я й сокири не встиг виймити, таки з ним покотилася вниз. А тоді як не скочу з виверта, та хащами, та на плай[1], та лісом, та на поляну, та понад яр, ялівцями, одним духом опинився на полонині коло кошари. Стукаю. „То ти, Паньку?“ —питає бац[2] із середини. „Та я, отворіть“. Устав він, засвітив ліхтарню, отворив — „Ну, що?“ „Та нічого“ — кажу. „Був вуйко?“ „Та був.“ „І пішов?“ „Ні, не пішов.“ „А де-ж?“ „Лежить“. „Що ти“… — Бац не договорив. „Ой, любойки, а тобі що в нозі?“ — скрикнув. „У нозі?“ Я й сам не знав, що мені в нозі, і тільки тепер, поглянувши, я побачив, що весь ходак і вся онуча і вся волока кривава і кров заливає сліди. Раз, однісінький раз мацнув мене вуйко пазуром по нозі і відразу продер і ходак і онучу і ногу аж до самої кости. Коли розвинули ногу, то я зомлів, крови багато витекло. Але бац, спасибі йому, вмів примовити, спинив кров, приложив якоїсь масти і за тиждень я був уже здоров. А вуйка на другий день
