і всякими штуками поморені ріпники наповняли її. І це ще не всі! Мені затьмилося в голові. Я неначе в обморок попав.
— Ну, дивися й знай! — заговорила мені Задуха грімко над ухом. Я схопився. Кругом темно. Якийсь холод протягає. Я дивлюся, а це я вже наверха, в Бориславі. Так, то Борислав!
— Ну що? — питає вона. — Видиш? Пізнаєш, де ми?
— Пізнаю, — кажу. — Ми вже наверха, не в ямі.
— А видиш! І тут моя власть велика. Ходи, я тобі покажу.
Ми ввійшли в якусь ніби хату, ніби шопу величезну. Крізь діряві стіни тягло холодом. Земля сира, мокрувата під ногами. На землі одно при другім тьма-тьменна людей. Не одного я видав давніше чи то при корбі або при млинку, чи то при вибиранню воску або при магазині, чи дебудь. Їх правдиві ріпники, що в яму лазять, не поважають ні крихти, дивляться на них згори і величають „капцанами“. Було тут не мало дівчат і хлопців, немало старих бабусь і дідів, усякі люди були. Вони спали всуміш. Часом декотре крикне крізь сон, то знов друге довго закашляється.
Довго ми дивилися на них. Далі Задуха перша промовила:
— Видиш, скільки їх? Вони всі мої!
