— Боже мій — крикнув я. — Всім їм тут загибати!
— Не скоріше, то пізніше. Коли хто до сіней увійшов, то вже й до хати треба. Це мої сіни. Але хіба ж вони дурно роблять, не заробляють нічого, чи що? Ось, бачу, цей старенький дуже щось стогне і крушняється, та бач, поприлягали йому руки: не може встати. Він лишень до завтра тут забавить. Але що він. І других не мало… Не поподовжать тут. Всіх заберу до себе. Ти кажеш: хіба дурно роблять? Я тобі кажу, що ще гірше ніж дурно! Не стільки здоров'я і сили вони тут пророблять (а ти й сам здоров знаєш, що й її пророблять немало, от хоч би й при корбі), — скільки стратять саме за свою заробленину.
— А то як? Чому так? — почав я допитувати.
— Ну, хіба не видиш, як вони тут сплять? Земля сира, холодно, душно. Як гадаєш, довго тут чоловік здоров буде?
— Що й казати на таке? Не то чоловік, а й худобина в такій норі швидко на нінащо зведеться.
— Слухай, як дишуть! — сказала вона. — Половина їх уже має сухоти, ніякий лікар не вирве їх мені! А ще ж, сам здоров знаєш, за цей нічліг вони мусять гарненько платити із своєї заробленини! Ось розрахуй. Ті, що віск вибирають і ті, що при магазинах, беруть денно по шістдесят, а ті, що при корбі, по вісімдесят крайцарів. Так, чи ні?
— А так, — кажу я.
