— Я? Шпіонити! Тьфу на них!
— Усе одно. Стережіться. Тепер такі часи… знаєте…
В тій хвилі в ратушевім коридорі залунав різкий голос дзвінка.
— Ой, ой, ой! То певно пан Відман, — скрикнув переляканий возний. — Бувайте здорові, пане рахмістре! Як буду мати хвилинку часу, то ще забіжу до вас коло дванадцятої.
І не чекаючи відповіді, він вибіг на коридор, навіть не заперши за собою дверей канцелярії. А дзвінок десь у далекім куті темного коридору теленькав та й теленькав, і його голос лунав, мов плач переляканої дитини.
Степан Калинович був канцелярист при львівській скарбовій бухгалтерії. Двадцять літ числив він скарбові доходи й видатки, двадцять найкращих літ життя провів ув оцій темній канцелярії, подібній до великого родинного гробовища, на однім дерев'янім кріслі, над великими рахунковими книгами, живучи з дня на день правильно і точно, мов добре накручений годинник, не думаючи про ніякі зміни, про інше життя.
Треба було аж бурі 1848 року, щоб у те тихе, самітне життя внести деякий неспокій і заколот. Щоправда, в політику Калинович не мішався, до газет не дописував і навіть мало читав їх, у вуличних збіговищах, агітаціях та котячих музиках участи не брав, протягом усіх
