бурхливих сцен від марта аж до падолиста сидів день-у-день точно на своїм місці в темній і брудній канцелярії в ратуші і числив, числив, числив, як коли б увесь панщизняний та абсолютистичний лад стояв іще незахитаний, а не розпадався на шкамаття.
Вихований в старій німецькій школі, напоєний духом бюрократичної субординації, він помалу в суспільних і національних справах (на скільки деколи думав про них чи радше неясно відчував їх) стратив почуття своєї волі, своєї особистости й окремішности. Він знав, що він із роду русин — про це говорила його метрика, його урядовий декрет: але в життю це не мало для нього ніякого практичного значення. В канцелярії була мова німецька, дома, у господаря, де він наймав невеличку кавалерську кватиру з двох покоїв, говорено по-польськи; не маючи родини, Калинович навіть свят руських не обходив. Лише раз на рік, на Йордан, беручи ex offo в повній урядовій параді участь у свяченню води на львівськім ринку, він почував себе русином, з якимось дивним, неясним зворушенням співав разом із масою народу „Во Йордані крещающуся Тебе, Господи“, і тішився як дитина, коли з кропила, розмаханого рукою митрополита, падав на нього рясний дощ крапель свяченої води і змочував, йому не лише шапку, але також лице, очі й бороду.
Хуртовина 1848 року раптом змінила відносини й весь настрій довкола нього. Де досі панувала глуха, хоч і силувана
