коридор та переконатися, чи справді йому грозить яка небезпека. Він тримтів усім тілом і надслухував, запираючи в собі дух.
— Niech żyje Polska! Smierć Szwabom![1] — ревли купи народу на ринку.
— Do broni! Do broni![2] — кричали різкі голоси, стугоніли кроки, туркотіли вози.
— Na barykady! Na barykady! Nie dajmy się[3]! — чути було оклики з іншого боку. З моря змішаних голосів десь колись вискакували якісь поодинокі голоси, слова команди, може промови бесідників, що загрівали людей до бою, а може голоси розважних, що радили втихомиритися.
— Szpieg! Szpieg! Na latarnię z nim![4] — заверещали нараз десятки голосів ув однім місці. Знов вереск, стук кроків, розпучливий писк: „Ależ panowie[5]!“, брутальний регіт юрби і знов вереск:
— Niech żyje Polska![6]
Та в тій хвилі якийсь новий, могутній гуркіт потряс повітрям. Бум! бум! бум! — залунало, і рівночасно на ратушевім дасі затріщало, мов зерна величезного граду, і з гуркотом покотилося вниз та попадало на кам'яний брук ринку.
— Бомбардують! Бомбардують! — заверещала юрба на ринку. Вереск урвався. Його заглушив стук тисячів кроків, що бігли, гнали, ховалися, хто куди міг, у сіни ратуша, в сіни домів, у бокові вулиці.
