Його голос лунав по пустім коридорі і відбивався десь далеко в другім його кінці. Добігши до сходів, Калинович побіг униз, на партер, де було чути гомін людей, і все не переставав кричати:
— Горить! Горить!
— Де горить? Що горить? — запитав його якийсь гвардіяк на сходах, заступаючи йому дорогу.
— Бухгалтерія горить!
— Е, бухгалтерія! — з погордою мовив патріот, — ця нехай горить.
— Але з нею згорить і ратуш! — кричав Калинович, минаючи гвардіяка.
В сінях на цю вість зчинився гомін. Кількадесят людей побігло горі сходами, а Калинович, тим часом замішавшися в юрбу, почав протискатися до брами.
— Невільно виходити — крикнув до нього гвардіяк, що разом із цілою лавою інших стояв у ратушевій брамі, загороджуючи вихід.
— Як то невільно? Я потребую вийти! — протестував Калинович.
— Куди підете? Чи ви вдуріли? Адже тут стріляють!
— Алеж я нічого не винен, за що мають на мене стріляти!
Вся лава гвардіяків зареготалася.
— Здурів чоловік! Хоче, щоб кулі мали очі та ще й уміли розрізнити, хто винен, а хто не винен.
— Прошу мене пустити! Я собі піду! Я не можу бути тут довше! — благав Калинович, сам себе не тямлячи зо страху.
— Назад! Геть звідци! — крикнув якийсь
