старий гвардіяк і пхнув його в груди так сильно, що він аж заточився.
— Ой, Боже! Алеж я мушу вийти! — запищав Калинович. Тривога відбирала йому застанову. Він обернувся і щодуху погнав у протилежний бік, до другої брами. Щоб дійти до неї, треба було перейти через ратушеве подвір'я. Тут під стінами, заслонені від куль, стояли гвардіяки в повній зброї, в рядах, готові вискочити з цеї засідки, з карабінами на плечах. Калинович щодуху перебіг через подвір'я, боячися навіть зирнути на боки, щоби його не взято за шпіона, що хоче зрадити гвардійські секрети. Друга ратушева брама була замкнена, лише мала фірточка в ній була отворена. Але й тут стояла купка гвардіяків на варті. Розпука і бажання вискочити з цеї западні підшепнули Калиновичу одну думку. Він прискочив до гвардіяків, мов спеціяльно присланий до них із цею новиною, і розказуючим тоном крикнув:
— Панове, ратуш горить! До коновок і сикавок!
— Ратуш горить! — заметушилися гвардіяки, тратячи голову і побігли на подвір'я до свого коменданта. З цеї хвилини скористав Калинович, в однім моменті відчинив фіртку, вискочив на ринок і нараз зачинив фіртку за собою. В ратуші чути було глухий гомін, із якого чимраз частіше і лячніше визначувалися оклики:
— Горить! Горить!
Калинович, опинившися на ринку, не мав коли легше відітхнути. Він тривожним
