— Ратуш горить! — чути було голоси.
— Білу хоругов вивісили! — кричали інші.
— Забили того, що вивісив білу хоругов! — скрикнув хтось біля Калиновича.
— Ні, не забили, лиш ранили. Ади, він хитається!
— Махає білою шматою!
— Післали парламентарів до Гамерштайна!
— Військо мусить уступити!
— Най ратуш горить, що нам до того!
— Не піддаваймося! Військо мусить уступити!
Такі оклики лунали довкола й ринок майже моментально заповнився купами народу. З ратуша висипалися узброєні й ушиковані відділи гвардії народової. На рогах ринку товпилися купи народу, гомоніли промови, лунали голосні оклики, мов команда.
— Не піддамося! Най військо уступить! Не покидати барикад! Бачність!
Калиновича вхопила людська хвиля і витиснула в одній хвилі геть на ринок. Та тут він надумався дібратися до Краківської брами, та обходами, Вірменською вулицею вийти на Гетьманські вали, а відци до Сикстуської вулиці. Але й це йому не вдалося. В Краківській брамі стояла барикада до висоти вікон першого поверху, а з-поза неї чути було військову команду. Стиск народу попер його в Трибунальську вулицю, знов таки до самого єзуїтського костела, якого забарикадований ріг він бачив із вилету камениці Андріолія.
