На вежі горючого ратуша стояло декілька гвардистів, що звідци обсервували рухи цісарського війська і давали сигнали своїм. Уставлені біля намісництва, на Губернаторських валах вояки, стрільці з гуцульських гір, бачучи підозрені рухи тих паничів і не дбаючи ні на які переговори та капітуляції, навели на них пару карабінів, узяли їх на ціль, і паф! паф! — гвардисти на ратуші попадали неживі. Решта рятувалася втекою з окликом: „Стріляють!“, який в тій самій хвилі підхопила вся юрба на ринку та в сумежних із ним вулицях.
— На барикади! На барикади! Зрада! — ревли купи народу.
— На бік, хто без оружжя! Оружні на барикади! — лунали голоси команди.
Калинович стояв на своїм місці. Правда, коли почувся оклик: „На бік, хто без оружжя“, повідчинювано деякі брами і туди поховалися купи безоружних. Але заким Калинович міг дотиснутися до брами, затріщали карабінові сальви, браму затріснено перед його носом і він лишився надворі. Коло його вух засвистали кулі, мов рій шершенів. Якимось несвідомим рухом він схилився в каблук і поповз радше ніж побіг до свойого кута, де хоч сяк так міг бути безпечним від куль. Його серце билося страшенно, все тіло дрижало, а уста машинально, несвідомо бубоніли все одну фразу, яка невідомо звідки й пощо прийшла йому до голови:
— Моє почтеніє, всечесніший господине!
Тепер на невеличкій площі перед єзуїтським костьолом було не більше як
