дверях костьолу скинула з себе хустку, випростувалася і скочила наперед. Не в добру хвилю. Щось ударило її. Вхопила себе за голову, скрикнула і повалилася наперед. На неї повалився повіз, що досі лежав угороджений догори колесами в барикаду. Падаючи згори, він якось зачепився і скотився вниз, обертаючися колесами додолу. Дівчина таким робом опинилася під колесами, а тим часом із верха барикади валилися дошки, меблі і всякі обломки, покриваючи, але не займаючи її.
Калинович дивився на все те шкляними, непритомними очима. Катастрофа сталася так раптово, моментально, що він не мав коли й подумати про неї. Його очі не могли відірватися від того місця, де щезла дівчина. Що з нею? Чи вона жива, чи вбита? Всяка правдоподібність говорила, шо вбита, але в Калиновичевій душі шептало щось, що жива. Ану ж жива? І згине привалена руїнами? Зомліла і буде задушена? Або вояки підуть по барикаді і потопчуть, багнетами поколють її? Він нараз почав тремтіти всім тілом. Якась невидима сила неначе вхопила його за карк і пхнула наперед, неначе нечутно і невідхильно крикнула йому:
— Що став, як туман? Іди, рятуй!
У нього нараз зашуміло в вухах і зарябіло в очах. Він з якоюсь розпукою глипнув довкола, мов шукаючи рятунку. А довкола було тихо, гармати не гуркотіли, кулі не свистіли. За барикадою, на площі Св. Духа чути було гострі, різкі
