окрики команди. Идуть до штурму! Ще хвиля й підуть на барикаду. Швидко! Швидко! І Калинович не тямлячи нічого, скулений удвоє, блідий, майже непритомний кинувся до барикади. Кількома сильними рухами він прочистив собі дорогу до повоза, схилився, витягнув з-під нього непритомну, зомлілу дівчину — вона видалася йому легкою, як мала дитина — і вхопивши її, мов сніп, наперед себе, кинувся й собі бігти півперек площі до вилету Трибунальської вулиці.
— Habt acht[1] — чути було команду на розі костьолу, і Калиновичу видалося, що це гукнув хтось саме над його вухом. Він стрепенувся, але не кидаючи свойого тягару, не озираючися, щодуху побіг далі. Але дівчина в його руках робилася чимраз тяжчою; властиво це послабала його сила; організм, знеможений масою незвичайних і сильних вражінь, опадав на силах. Йому почало дзвонити в вухах, вогняні кружала забігали поперед очима; моментально все щезало перед ними, ноги тяжіли, мов би на них були не чоботи, а важкі олов'яні кулі. Тільки якесь дивовижне зусилля волі, сила розпуки попихала його наперед, та й то йому здавалося, що ось-ось упаде. Опинившися перед брамою дому, де тепер реставрація Брайтмаєра, він гримнув ногою до брами й крикнув:
— На милість Бога! Відчиніть!
І в тій хвилі брама відчинилася. Пара дужих рук немов би ждала на нього, про-
- ↑ Позір, струнко!
