костьолу, і дівчина, що сиділа в заглибленню, бачила нарешті вчинок Калиновича. Видячи, як він із дівчиною на руках біжить півперек площі, вона скрикнула нараз до свойого льокая:
— Яне! Живо! Живо! Біжи, відімкни браму і хапай тих двоє до сіней! Живо, бо їх розстріляють на місці!
Ян скочив з ключем до брами і в саму пору втягнув Калиновича й дівчину до середини. Ледве заскрипів ключ, замикаючи браму, на площі почулися голоси команди і гупання кроків цілої компанії вояків. Офіцер мабуть добачив іще Калиновича, що втікав із площі, але не бачив докладно, куди і як він щез. Порівнявшися з брамою тої камениці, де жила графиня, він закомандував:
— Compagnie halt![1]
Компанія стала. Офіцер, покликавши до себе двох капралів, задзвонив до брами. В середині не було чути нічого, ніхто не відчиняв. Офіцер задзвонив ще раз і почав рукояттю шаблі стукати до брами та клясти по-німецькому. Нарешті брама відчинилася. В сінях стояв Ян у багатій ліберії.
— Чим можу служити пану лейтнантові? — запитав він чемно.
— Хто тут живе? — запитав строго офіцер.
— Пані графиня М…
— Сама?
— Сама.
- ↑ Компанія, стій!
