— Я бачив, що сюди тікали бунтівники, ті, що з барикади стріляли на цісарське військо.
— Пан лейтнант помилилися, — чемно, але рішуче мовив Ян. — Пані графиня немає нічого спільного з бунтівниками. Справді перед хвилею я відчинював браму, але лиш на те, щоби врятувати життя одного цісарського урядника, якого ще в останній хвилі бунтівники хотіли розстріляти. Ось він!
І Ян, відступивши на бік, показав офіцерові й воякам Калиновича, що все ще безтямний і зомлілий лежав на кам'яній долівці сіней. Розуміється, що дівчини, яку він виніс із барікади, не було ані сліду.
— Прошу поглянути, — мовив далі Ян, нахиляючися над зомлілим. — Під плащем цісарський мундур, на руках нема ані сліду пороху, тільки сліди чорнила на пальцях.
— Todt[1]? — запитав коротко офіцер.
— Ні, зомлів. Мабуть дістав кольбою по голові. Бачите, циліндер заломаний.
— Gut. Ich werde es melden[2]. Як прийде до себе, задержіть його. Compagnie, marsch!
І вояки пішли далі, а Ян замкнув за ними браму. Він увесь час потерпав, щоб Калинович не прочунявся передчасно та не попсував своїми признаннями заімпровізовану ним історію. А тепер аж легше зітхнув та подякував Богові, що брехня побідила.
