— Степан Калинович.
— В усякім разі це дуже гарно з вашого боку, що ви не завагалися посвятити своє становище й наразити своє життя, коли ходило о боротьбу за наші спільні, святі ідеали.
— Ясновельможна пані графиня вибачать, — мовив Калиновим, — я зовсім не думав ні про яку посвяту, ні про яке нараження.
— Ну, так! Чоловік не думає про такі речі, а йде за голосом патріотичного обов'язку.
— Ясновельможна графиня вибачать, — ще раз заперечив їй Калиновим, — я зовсім не йшов за ніяким таким голосом. Я вийшов із канцелярії, коли там луснула ґраната і запалила папери. Я хотів іти додому, та застав вулицю загороджену барикадою.
— А все таки ви станули в рядах оборонців.
— Дуже мені прикро, що мушу ще раз спростувати погляд ясновельможної пані. Я не станув ні в якім ряді, але в куті, де б мене не досягли кулі. Я чоловік не воєнний.
— А ця дівчина, яку ви видобули з-під барикади, хіба це не ваша сестра, не товаришка вашої боротьби?
— Ні, ясновельможна пані. Цю дівчину я бачив сьогодні перший раз і навіть не знаю, як їй на ім'я. Догадуюся лише, що вона дочка мойого бюрового товариша Валіґурського, який справді стояв на барикаді і стріляв, доки не впав забитий обломком ґранати. Тоді вона
