Привиклий до неважкої, але щоденної правильної праці, він тепер не знав, що зробити з собою: зразу, коли ще в місті панував пострах стану облоги, він цілими днями сидів запертий у своїм покоїку, читав дещо, пробував навіть писати вірші й зараз же палив усе написане. Пізніше, не вважаючи на сніг і сльоту, він ходив по вулицях і нараз спостеріг, що його щось надто часто тягне на Трибунальську вулицю. Чи то були спомини тих страшних годин, які він пережив у куті біля барикади, чи що інше? Він силкувався вмовляти в себе, що має право ще хоч раз побачити ту дівчину, яку з нараженням власного життя вирятував від нехибної смерти. Але задзвонити до брами гордої графині він таки не мав відваги.
Та ось одного дня, коли він вибирався власне на свій звичайний прохід, до його дверей хтось застукав. Калинович завмер зо страху; він же ще боявся, щоб його якбудь не потягнено до одвічальности за нещасну барикаду. Він не знав, що робити: чи замкнути двері й удати, що його нема, чи просити незнайомого гостя, щоб війшов. Але двері відчинилися без його запросин, до покою війшов Ян у багатій ліберії і подав йому пахучий білетик.
— Пані графиня просять сьогодні на вечір, — мовив він, поклонився й пішов.
Весь той день перебув Калинович серед дивного зворушення. Він ходив довго по вулицях, старанно оминаючи ринок і Трибунальську, кілька разів заходив
