викликав його й відчинив перед ним двері до авдієнційної залі, цього ні словами сказати, ні пером описати. Майже безтямний увійшов Калинович до тої залі, оббитої червоними тапетами, з меблями також оббитими червоним адамашком, з великим бюром, застеленим червоним сукном. Перед його очима зачало колихатися та клубитися якесь червоне море.
Він зупинився недалеко дверей не знаючи, чи йти далі, чи ні. В тій хвилі з-за червоного бюра встав високий пан з гострими та виразними рисами лиця, з носом довгим і гострим як гуцульський топорець, з бакенбардами і виголеною серед них бородою і звільна наблизився до нього. Цей пан міряв його уважно проникливими, не то сердитими, не то згірдними очима.
— Слухай, Калинович, — промовив нараз високий пан різким, трохи носовим і дуже неприємним голосом, — що ти собі думаєш? Ти зроду русин, був на польських барикадах, кваліфікації не маєш і подаєшся на цісарську посаду до намісництва. По якому це?
Ще досі в Калиновича подирав мороз за плечима, а тепер було йому так, немов би хтось обілляв його окропом. От тобі на! Дождався посади, нічого сказати. Намісник знає про його пригоду з барикадою! Значить — замість посади попруть на старі літа в рекрути, як багатьох інших барикадних героїв. У нього дух заперло. Він стояв німий, блідий і трясся всім тілом.
— Ну, що, не відповідаєш на моє питання? — настоював намісник, не зво-
