дячи з нього допитливих очей і очевидно любуючися його смертельною тривогою.
— Екс… екс… екс… — пролепотів Калинович, але не міг вимовити навіть першого слова.
— Ну, що? Говори сміло! — заохотив його намісник, трохи зм'якшуючи голос.
— Ексцеленціє… я… я… власне… хотів, — вигукував, мов викидав із себе поодинокі слова бідолашний Калинович.
— Ну, що ти хотів?
— Хотів… власне… сьогодні… відібрати своє подання.
— А то чому?
— Бо розміркував… що я… куди мені… до політичної служби…
— А чому ти не розміркував того вперед, заким вносив подання?
— Екс… екс… ексцеленціє… я… я…
Він завагався. Чи згадувати про графиню? Щось немов долонею затикало йому уста. Якась вроджена гордість наложила пута на його язик. Ні!
— Я… я був дурний, — вицідив він.
— Бачу сам, що ти дурний. Навіть тепер не вмієш вибрехатися. Ну, скажи, на що мені такого урядника? Де я його подію?
— Ексцеленціє… я не маю претензії на високу посаду… я на найменшій готов щиро й чесно… — осмілився промовити Калинович, у якого лагідніший тон намісника знов збудив деяку надію. Та бідолаха знов не в ті двері попався.
— Слухай, Калинович, — перервав йому намісник гостро, морщачи брови, — не говори мені про свою щирість і чесність.
