Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/394

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

— Вельможна пані ґрафине! — крикнув переляканий Калинович, — клянуся сумлінням, що я нічогісінько не завважив! Та й де ж би я смів!… Я чоловік без становища, без роду… вже майже сороклітній… а панна Емілія…

— А от бачите! Прошу, входіть ближче!

Графиня повела Калиновича до салону, де за фортеп'яном сиділа Мільця, хоч і не грала.

— Мільцю! — мовила графиня, — представ собі, твій пан кавалер нічого й не догадувався!

— Панно Еміліє, — мовив Калинович, наближаючися та цілуючи її руку, — вибачайте моїй сліпоті. Але такого щастя я ніколи не міг надіятися… не смів би…

— Ну, ну, не треба бути знов таким несмілим, — мовила, всміхаючися графиня.

— Вельможна пані графине! — мовив Калинович, не випускаючи руки панни Мільці, — в оцій радісній хвилі не відмовте бути нам сиротам за матір!

І вони обоє впали перед нею на коліна.

— Боже вас благослови! — набожно промовила графиня, кладучи їм руки на голови.

Не минуло й півгодини, як Калинович знов вертав до намісництва, цим разом уже направду п'яний, — п'яний не лише двома келішками вина, випитими у графині з нагоди своїх заручин, але головно п'яний щастям, що так несподівано впало на нього. Він мав при собі лист від графині, який і вручив намісникові.