Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/396

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

ярмо, не маючи куди дітися, але домашнє життя Калиновичів було погане. Не поправили діла й діти, два хлопчики, яких Калинович дуже любив. Мільця взяла їх виховання зовсім на себе й майже не допускала його до них. Вона ненавиділа в ньому особливо його „rusinstwo“[1] і пильнувала, щоб воно, борони Боже, як зараза не прищепилося її дітям. По пятьох роках такого життя Калинович почав пити, а застудившися раз якось у зимі і набравшися черевного дуру він, уже хорий, по якійсь домашній сцені непевним кроком пішов до шиночку, випив там чотири гальби зимного пива і звалився без тями додолу. Його занесли додому зомлілого. Лікар, прикликаний милосердними сусідами, тільки головою похитав. Мільця не хотіла й глянути на недужого.

— Так тобі треба, старий собако! — бурчала вона. — Вмирай уже раз. Затроїв ти мої молоді літа, то й не думай, що я буду жалувати за тобою.

Калинович, відзискавши на хвилю притомність, чув ті слова. Він не сказав нічого, закусив губи, щоб не застогнати з болю, повернувся лицем до стіни й сконав.

Його сини виросли на гарячих польських патріотів; про руський рід свойого батька навіть не чули ніколи.

І скільки то їх, вільних і невільних героїв, пішло отак на пропале! З давна привиклі цінити себе і все своє за нізащо, а бити поклони перед чужим, вони

  1. Русинство — українство.