мих панночок. Надійшли м'ясниці, сама пора для весілля. Господарство в останніх роках ішло слабо. Від часу бунту, що вибух був у селі в 1841 році, селяни роблять панщину нерадо, ціни на збіжжя нема, за деревом ніхто й не питає, а тим часом податки плати. В селі був голод і треба було, майже половину господарів, рятувати на переднівку. Дуже придалась би гарна невісточка з гарним віном. І дім оживила б, і фінанси поправила б. А то що: і живемо ми оба скромно, ні на які видатки собі не позволяємо, і господарства, здається, пильнуємо, а тим часом усе йде як з каменя, довжок у сяніцьких лихварів росте та й росте і нема надії вилабудатися з нього.
Пан Пшестшельський був у хмарному настрою. Поснідавши рано й обійшовши господарство та розділивши панщизняну роботу (до покою доносився з гумна густий стук ціпів, мов далекий компанійний карабіновий вогонь), він вернув до покою й дожидав другого снідання. В животі трохи млоїло, а до того небо було хмарне та непривітне, всі дороги і стежки завалені снігом, — чуття голоду, самоти та одинокости придавлювало душу.
— Де панич? — запитав пан Пшестшельський, відхиляючи з покою двері до сіней і направляючи своє питання до супротилежної отвореної кухні, де кухарка при помочі двох служниць поралася коло печі.
— Десь тут недавно були, — відізвалася одна служниця.