ширшої конверзації[1] цею мовою не могли провадити.
По сніданню батько почав збиратися до виходу, щоб оглянути господарство.
— Коли їдеш? — запитав він сина.
— Думаю сьогодні по обіді. У Косціцьких у Д. підночую, а завтра буду в Сяноці.
— А довго там забавиш?
— Не знаю, як випаде. Може там яка забава склеїться. В усякім разі надіюсь вернути в суботу.
— А кого береш із собою?
— Гриць поїде.
Батько вже був готов до виходу, з шапкою на голові. Згадка про Гриця вдарила його якось неприємно.
— Не розумію, Димцю, — мовив він хмурячи брови, — чого ти волочиш того Гриця з собою. Адже можеш узяти котрого-будь слугу.
— Коли бо вони всі такі тумани! Ані один не вміє з кіньми поводитися як слід. Ні в чім не спустишся на нього. А Гриць, знаєте самі, який він до всього проворний і який вірний мені.
— Але мені те дуже неприємно, Димцю, дуже неприємно!
Нікодим, зайнятий пакованням подорожньої валізи[2], підняв голову і видивився на батька.
— А то чому?
— Я хотів про це поговорити з тобою, та на це треба би вільнішої години.
