— Ну на тебе! Я з нею!… Сама за мною бігає. Хіба ж їй забороню, коли сама тягається за мною?
— А мені пощо забороняєш?
— Е, ти все себе сунеш наперед! Чого тобі треба? Хибує тобі чого? Скажи, ти знаєш, я ніколи не відмовляв тобі помочі в нужді.
Дівчина зітхнула.
— В нужді! Боже, якби ти бачив мою нужду!… Та що там… Одного мені бракує, Іваночку.
— Чого?
— Тебе.
— Адже ось бачиш мене.
— Та що з того! Коли серце твоє до мене не горнеться! Коли ти забув мене, не любиш мене! З тобою я б ніякої нужди не боялася. Для тебе б усяке лихо перенесла…
— Ет, дурна ти, — перервав їй Іван, — дурна та й годі. Гадаєш, що я за Ганкою гину, а мені Ганка й не в голові.
Потім зблизившися до неї і пригортаючи її до себе, він додав м'якшим, тихішим голосом:
— Не бійся, Фрузю! Я тебе не забуду! Тямиш, як я присягався тобі, там, під липою! Пан Біг це чув і він мені свідок. Ще трохи потерпімо обоє… Хіба ж я не знаю, що тобі важко? Алеж бо й мені не легко. Ще пару тижнів… Але тепер заспокійся. Час до хати. Ти вся трусишся, ти промерзла… Ходи зо мною сюди, до шинку. Ходи, обігрієшся. Адже тобі далеко до нічлігу.
— Та бо я…
