— Нічого не балакай, ходи!
І він майже силоміць затяг її до шинку, в котрім було повно народу, робітників і робітниць, повно гамору, задухи, сопуху від зароплених сорочок та полотнянок, голосного реготу і запаху горілки. Ніхто не звертав на них уваги. Обоє сіли коло столу, близько печі, а Фрузя цікаво поводила очима довкола, чи нема в шинку Ганки, її найтяжчого ворога, її суперниці в Івановім серці. Ганки не було і вона відітхнула свобідніше. Випивши чарку вишнівки і обігрівшися, вона говорила весело, згадувала село і знайомих, а вкінці, прихиливши Іванову голову до себе, прошептала:
— А в мене новина.
— Яка новина?
— Надіюся гостя.
— Гостя? Якого?
— Ану, вгадай.
— Я? Відки я маю знати, хто до тебе в гості наладився?
— Повинен знати.
— Повинен? Тьфу, а це що за гість такий?
— Ах ти недогадливий!
І вона поторгала його за вухо, всміхаючись.
— Це ж дитина! Твоя дитина, Іване!
Вона силкувалася вимовити ті слова свобідно, весело, але її не стало духу, ані голосу. Серце забилося, затріпалося в грудях. Вона знала, що від того, як прийме Іван цю звістку, залежишь дуже багато, може навіть ціле життя її. І вона, відколи почула себе матір'ю, найдужче