віддав йому ще з підсипкою. Зчинився крик, Осипа побили жорстоко, заперли через ніч до шпіхліра[1], а на другий день відвезли до Сянока й віддали в рекрути. Гриць щиро плакав, чуючи й себе трохи винуватим у тому нещастю, та Осип в понурій мовчанці, без жалю попрощався з рідним селом.
Це було перед трьома роками. Того самого року вийшов Тимків із в'язниці, а Коструб із шпиталю. Тимків постарівся передчасно, послаб, зігнувся; Коструб, кепсько вилічений, лишився до віку калікою. Тільки тепер він довідався, яка доля спіткала його сина, та панський дворак приглушив батьківське чуття.
— Добре йому так! Нехай знає, драбуга, як шанувати панів. Не бійся, стара, не пропаде він там. Буде добрий, то буде й йому добре, а буде злий, го-го! Там із нього швидко злість виженуть, хоч би мали при тім і душу вигнати з тіла.
Не дуже потішила бідну матір така промова, та що мала робити! Поплакала і перестала; треба було працювати і на себе й на каліку-чоловіка, і ще й відбувати що місяць чотири дні панщини. Щоправда, пан запомагав свойого вірного слугу і хлібом і стравою і збіжжям, так що нужди вони не терпіли, але робити треба було. Коструб, не можучи ходити, цілими днями сидів у хаті, плів коші, сіти, рукавиці і тим хоч що-то заробляв на хліб. Жінка зимою прала, а літом хо-
- ↑ Шпихлір — комірчина.
