— Синку, бійся Бога, вважай! Держися на осторозі! — остерігав він. — Це чимсь недобрим пахне.
Гриць не міг зрозуміти, чим недобрим можуть пахнути обіцянки скасовання податків, ревізорів, а навіть самої панщини.
— Гляди, щоб поза тими обіцянками не було якого польського повстання! — говорив старий пленіпотент. — Пани люблять так: завабити хлопа на красні слова і потім пхнути його в огонь: іди, бийся, проливай кров за нас, щоби ми могли панувати!
Гриць задумався. Справді, це може бути. І він постановив собі по щирості розпитати панича, до чого воно йде.
Так настала зима 1845 р. Недовго перед Різдвом зчинився рух. Із Сянока прибули урльопники. Несподівано для нікого їх пустили з війська на свята і то не на кілька день, а «до заволання», як говорили тоді. Це була незвичайна ласка. Село оживилося, загомоніло: прибуло десять найкращих хлопців, меж ними й Осип. Усі вони мали багато чого повідати про своє військове життя, про те, що бачили й чули. В селі повіяло якимсь свіжішим духом і старому панові здавалося, що люди так, як перед бунтом, почали гордіше підіймати голови.
— Так що ж, думають татко, що знов щось таке начинається, як тоді? — запитав Нікодим.
— Нічого ще не думаю, бо нічого певного не знаю. Але мені здається, що той старий кримінальник Тимків знов щось
