кладено вівцям за драбинки пахучого гірського сіна, дрібного та зеленого, як барвінок, і тижнева панщина була скінчена.
— Ану до пана! На обрахунок! — загуло по подвір'ю.
На небі, в безмірній темній безодні почали моргати перші зорі.
Пан Пшестшельський, пихкаючи люльку, замкнув шпіхлір і сів на колоді, що стояла близько дверей, під навислим дахом цього невеличкого, мурованого будинку. Звільна, тяжкими кроками сходилися робітники від ціпів, вил та віячок, випростовуючи плечі, обтрясаючи з пилу довге, по плечах розсипане, волосся, важко зітхаючи. Два слуги принесли дубову лавку і поставили її праворуч пана. Два отамани з палицями стали коло неї, знаючи свій обов'язок. Економ подав панові тижневий рапорт. Пан глянув на нього, поводив очима, а зупиняючися на однім місці, підвів голову і грізно глянув на юрбу.
— Гнат Тимків!
Старий пленіпотент поклонився, виступив із купи сусідів і, знявши шапку, підійшов ближче до пана.
— Гнате! — мовив пан, — що це має значити?
І він тикнув пальцем у розложений перед ним рапорт.
— Ти знаєш, що тут записано?
— Ні, прошу пана.
— А що ти говорив економові?
— Що говорив? Усяке говорив. Що він мене питав, я йому відповідав.
— Чи лиш те? А тут записано, що ти відгрожувався на панів.
