Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/418

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Я не відгрожувався, — спокійно, але рішуче промовив Тимків.

— Добре! От економ тут стоїть живий. Пане Домагальський, що говорив Гнат до вас?

Економ виступив наперед, випростувався і мовив:

— То так було. Підхожу я до молотників та чую здалека, ціпи не бухають, а ведеться голосна розмова.

— Приколотки перетрясали, — втрутив Гнат.

— Став я за вуглом і слухаю. Аж чую, Гнат говорить. «А я гадаю, що то не добром пахне, що пани знов якесь повстання задумують. Занадто добре їм діється, замало їх москаль бив». Був би ще далі говорив, але котрийсь побачив мою тінь із-за вугла і в тій хвилі розмова затихла.

— Чи то правда, Гнате? — запитав пан.

— Правда.

— Як ти смів таке говорити?

— Бо так є.

— Так є? Відки ти знаєш, що так є? Як смієш говорити, що пани задумують повстання?

— А хіба не задумують? А хіба ваш панич від самої осени не намовляє наших парубків до повстання? Таже ми, пане, не сліпі і не глухі, знаємо, що до чого йде.

Пан поблід, як стіна, при тих словах. Його руки дрижали, губи рушалися, мов говорили щось, але з горла не йшов голос. Осмілені тим люди і собі ж обізвалися.

— Що правда, то правда! Ми то всі знаємо. Нам діти говорять.