— Я не відгрожувався, — спокійно, але рішуче промовив Тимків.
— Добре! От економ тут стоїть живий. Пане Домагальський, що говорив Гнат до вас?
Економ виступив наперед, випростувався і мовив:
— То так було. Підхожу я до молотників та чую здалека, ціпи не бухають, а ведеться голосна розмова.
— Приколотки перетрясали, — втрутив Гнат.
— Став я за вуглом і слухаю. Аж чую, Гнат говорить. «А я гадаю, що то не добром пахне, що пани знов якесь повстання задумують. Занадто добре їм діється, замало їх москаль бив». Був би ще далі говорив, але котрийсь побачив мою тінь із-за вугла і в тій хвилі розмова затихла.
— Чи то правда, Гнате? — запитав пан.
— Правда.
— Як ти смів таке говорити?
— Бо так є.
— Так є? Відки ти знаєш, що так є? Як смієш говорити, що пани задумують повстання?
— А хіба не задумують? А хіба ваш панич від самої осени не намовляє наших парубків до повстання? Таже ми, пане, не сліпі і не глухі, знаємо, що до чого йде.
Пан поблід, як стіна, при тих словах. Його руки дрижали, губи рушалися, мов говорили щось, але з горла не йшов голос. Осмілені тим люди і собі ж обізвалися.
— Що правда, то правда! Ми то всі знаємо. Нам діти говорять.