Та пан уже переміг своє зворушення й зірвався з місця.
— Мовчіть! Усе те неправда! Панич з вашими синами добрий, учить їх бути чесними і послушними, а ви дурні от що з цього зробили. Ви самі бунтівники! Пахне вам кримінал, бо там їсти дають, а робити не велять. Ей, люди!
Гнат затремтів при цих словах.
— Пане, — промовив, — коли нас попрікаєте кримінальським хлібом, то дай Боже й вам закоштувати його!
— Хлопе! — ревнув пан і вся накипіла злість прорвалася наверх у його душі. — Ти мені смієш таке говорити? Гей, гайдуки! На лавку його!
Гнат випростувався.
— Пане, — промовив спокійно, — ви не будете мене бити.
— Певно не буду. Я маю таких, що це зроблять за мене.
— Пане! Пам'ятайте, пожалуєте того!
— Ти ще грозиш мені? Кладіть його!
Гайдуки приступили до Гната і взяли його за руки. Між людьми зчинився гомін.
— Пане! Не маєте права! За що його карати? Що він злого зробив?
— Що? Ви бунтуєте? Забули вже недавнє? Гей там! Запріть браму! Всім по двадцять п'ять, а цьому старому бунтівникові, скільки влізе.
Та люди не перелякалися. В них очевидно кипіло. Їх було стільки, що кинувшися нагло, могли ногами потоптати й пана і всю його двірню. Пан очевидно й сам бачив це, та злість засліпила його.
