Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/419

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Та пан уже переміг своє зворушення й зірвався з місця.

— Мовчіть! Усе те неправда! Панич з вашими синами добрий, учить їх бути чесними і послушними, а ви дурні от що з цього зробили. Ви самі бунтівники! Пахне вам кримінал, бо там їсти дають, а робити не велять. Ей, люди!

Гнат затремтів при цих словах.

— Пане, — промовив, — коли нас попрікаєте кримінальським хлібом, то дай Боже й вам закоштувати його!

— Хлопе! — ревнув пан і вся накипіла злість прорвалася наверх у його душі. — Ти мені смієш таке говорити? Гей, гайдуки! На лавку його!

Гнат випростувався.

— Пане, — промовив спокійно, — ви не будете мене бити.

— Певно не буду. Я маю таких, що це зроблять за мене.

— Пане! Пам'ятайте, пожалуєте того!

— Ти ще грозиш мені? Кладіть його!

Гайдуки приступили до Гната і взяли його за руки. Між людьми зчинився гомін.

— Пане! Не маєте права! За що його карати? Що він злого зробив?

— Що? Ви бунтуєте? Забули вже недавнє? Гей там! Запріть браму! Всім по двадцять п'ять, а цьому старому бунтівникові, скільки влізе.

Та люди не перелякалися. В них очевидно кипіло. Їх було стільки, що кинувшися нагло, могли ногами потоптати й пана і всю його двірню. Пан очевидно й сам бачив це, та злість засліпила його.