— Шкода, що в таку небезпечну справу вдається.
— Може-би його остерегти?
— Але, гадаєш, що то на що придасться? Вже, як він собі раз узяв щось на гадку, то й головою наложить, а свойого не попустить.
Осип перервав цю розмову.
— А де ті ваші сходини бувають?
— У старої фірманки[1], у Митрихи.
— У глухої?
— У неї самої.
— А коли мають бути найближчі сходини?
— Та панич казав завтра, в неділю.
— Добре. Не йдіть же ж ви ніхто, я піду сам.
В часі тої розмови парубки минули ліс і вийшли на поле. Перед ними внизу лежало село, повите сутінком: тільки де-де крізь пітьму прорізувалися криваві іскорки — це світло з сільських хат. Лісова стежка, збігаючи вниз перед самим селом, доходила до дороги, що злучувала село з дальшим світом і йшла до Лютовиск. У тім місці, де стежка виходила на дорогу, стояли панські залубеньки, запряжені парою гнідих. Віжки держав Гриць, а в залубеньках обтулений важкою медвежою шубою сидів панич Нікодим. Тільки його лице з довгими негостреними вусами виднілося з-посеред м'якого медвежого пуху.
— Добрий вечір, хлопці! — гукнув панич.
— Доброго здоров'я паничеві! — відповіли парубки.
- ↑ Фірманка — жінка візникова.
