— Ага! — мовив Осип. — Ну, так я вам скажу. Слухайте, хлопці, але також нікому про це не говоріть. Навіть татові ані мамі, ні! Бо з того може бути велика біда.
— Ну, говори, говори! — гомоніли зацікавлені парубки і збилися вкупу довкола Осипа.
— Пани приготовують повстання проти нашого цісаря і хочуть і нас, хлопів, затягнути до нього.
— Го, го! Не діждуть! А то яким правом? — закричали парубки.
— Тихо, хлопці! — мовив Осип. — Знайте це кожний для себе, але ша, язик за зубами! А до панича на розмови більше не йдіть!
— Нехай його суха ялиця б'є! — обізвався один парубок. — Він нас горілкою частує, пироги[1] каже варити, говорить так масно. Ми гадали, що в тім нема нічого злого. Адже панич учений, то борше[2] повинен знати, що вільно, а чого невільно. А коли то Грай-горою пахне, то хоч ти мені там марципанів давай, то я не піду більше.
— І я! І я! І я! — загукали парубки з усіх боків.
— Добре, хлопці, — мовив Осип. — Слухайте мене! Я вас на зле не наведу. А панич, кажете, добре з вами поводиться.
— Душа, не панич! Горілки дає щовечора. Гостить нас на вечорницях, хліба не жалує, говорить так солодко, мало не цілується з нами.
